НАЦІОНА́ЛЬНА МО́ВА – мова, що репрезентує окрему історичну спільноту людей (див. Етнос). Наприклад, українська — Н. м. українців, грузинська мова  — грузинів, німецька мова — німців. Інколи в цьому значенні вживають словосполучення «загальнонародна мова» відповідно до польс. «język narodowy» або англ. «national language».

Н. м. є зазви­чай складним лінгвістичним утворенням — сукупністю усних і писемних (див. Мова усна — мова писемна) струк­турно-функціональних форм мови — уніфікованої (див. Літературна мова), народнорозмовної (просторіч­чя), діалектної (див. Діалект) та соціолектної (див. Жарґон). Попри те, що мову вважають універсальним людським засобом спілкування, форми його вияву різні: у кожного етносу мовотворчість формує свою картину світу (навко­лишній світ пізнається власними лексичними, фразеологічними, граматичними засобами національної мови, у зв’язку з чим у різних націй погляди й уявлення про нього не повністю збігаються). Основним фак­тором, завдяки якому мова стає національною, є її релевантні фун­к­ції. Зокрема, Н. м. виконує, з одного боку, етноідентифікаційну й етнодиференційну функції, тобто слугує засобом розпізнавання й об’єд­нання членів спільноти, а також протиставлення іншим спільнотам, з дру­гого — культурологічну функцію, будучи засобом культурогенезу: культура кожної етнічної спільноти збережена й відтворювана її мовою (із цієї точки зору, мова і культура етносу — взаємопов’язані).

Н. м. — це не лише засіб спілкування нації, а й чинник її ідентифікації серед інших націй. Науковці, полемізуючи, що таке нація, часто апелюють саме до мови як однієї з важливих складових її ге­незису. Розуміння того, що Н. м. — це причина витворення нації чи його результат, лишається дискусійним. Наприклад, після розпаду Югославії національне утвердження сербів, хорватів, боснійців, чорногорців характеризується становленням власної національної мови на основі сербохорватської. Македонська мова, яку в Югославії вважали поєднанням болгарської мови та сербської мови, сьогодні є національною мовою македонського народу. Натомість молдовська мова демонструє протилежний вияв кореляції мови й нації (див. Молдовани): 1991 відновлено суверенну державу — Республіку Молдову й задекларовано її національною мовою молдовську, однак останнім часом у країні спостережено офіційний дискурс про те, що «мол­довська мова» є місцевою назвою румунської мови, оскільки між ними не вбачають різниці. Зрештою, навесні 2023 румунська стала державною мовою країни, замінивши повністю термін «мол­довська мова».

У найширшому сенсі, коли до уваги беруть історичний досвід країн усьо­го світу, національною називають мову будь-якого автохтонного народу (незалежно від стадії націогенезу). Наприклад, каталонська є національною мовою андоррського народу (корінних андоррців), хоча вона не містить етноідентифікаційної ознаки для андоррців і є рідною мовою також для інших етнічних груп Західного Середземномор’я. Існують також етноси, які не створили власної держави, хоча розвинули свою мову, її цілком коректно вважати національною, зокрема, як у випадку з ло­таринзькою — мовою історичного регіону Лотарингія у Франції.

Термін «національна мова» часто вживають у значенні державної мови або регіональної мови, що функціонує в автономних адміністративних регіонах. Підґрунтям для розрізнення цих понять є той факт, що державною не завжди слугує мова, що репрезентує відповідний етнос. Так, у багатьох постколоніальних країнах світу (з них значна кількість — на території Африки; в Європі, наприклад, — у Мальті; в Азії — у Філіппінах і Синґапурі) державною поруч із мовою автохтонного етносу є англійська мова. У Білорусі, де переважна більшість мешканців (див. Білоруси) розмовляє російською мовою, тобто національною мовою росіян, державними є білоруська мова й російська.

У низці багатонаціональних країн державною є зазвичай мова титульного етносу, а мови інших корінних на­родів не мають такого статусу. Наприклад, кримські татари в Україні є корінним етносом, проте їхня національна мова (кримськотатарська) не є державною в Україні. Аналогічна ситуація з мовами корінних народів США, РФ. Окрім цього, є країни, у яких державна мова — це винятково національна мова інших народів (зазвичай у таких країнах замість поняття «державна мова» функціонує «офіційна мова»). Зокрема, під час етногенезу швейцарців і формування їхньої держави не з’я­вилося власної швейцарської мови, функцію якої нині виконують чотири національні мови інших народів — німецька, фран­цузька, італійська і ретороманська. Подекуди за таких умов формуються етнолекти — ет­нічні різновиди запозиченої мови, наприклад, австралійський та американський варіанти англійської мови.

Нині в Україні існує політично зумовлена проблема, що полягає у відмінностях між етнічною й мовною самоідентифікацією громадян: значна частина українців, вважаючи себе представниками українського етносу, називає своєю рідною російську мову — національну мову іншого етносу. Це пов’язано з тим, що російська мова тривалий час домінувала над національною мовою українців у багатьох сферах суспільного життя (див. Заборона українсь­кої мови, Лінгвоцид). Розуміючи, що без утвердження й розвитку української мови не можливе саме існування України як незалежної держави, а отже, й українців як етносу, національна еліта, починаючи від Т. Шевченка, приділяє їй особ­ливу увагу.