ВОЛОДИ́МИР СВЯТОСЛÁВИЧ (Володимир Великий; ? – 15.07.1015, Київ) – великий князь київ., один з найвпливовіших держ., політ. і реліг. діячів княжої України.
Походив із варязької династії Рюриковичів. Був наймолодшим сином київ. князя Святослава Ігоровича, внуком княгині Ольги, батьком Ярослава Мудрого. З 980 до 1015 княжив у Києві. Зміцнив Київ. державу, здійснивши низку реформ: адмін.-терит., військ., грошову, юрид., реліг. 988 прийняв хрещення під іменем Василь та запровадив християнство як офіц. релігію в Київ. Русі, що ввело її в коло європ. країн христ. цивілізації, започаткувало розвиток освіти, писемності, культури. Приєднав до своєї держави землі в’ятичів, ятвягів, радимичів, білих хорватів. Заснував фортифіковані міста Володимир, Васильків, Переяслав; розширив межі Києва; розпочав спорудження церков (Десятинної та ін.) і шкіл для боярської знаті; запровадив карбування золотих і срібних грошей, на яких був зображений родинний знак – тризуб, що став гербом України. Мав широкі дипломатичні й династичні зв’язки з впливовими країнами тогочасної Європи: Швецією, Польщею, Візантією, Чехією, Болгарією та Римом. Після смерті 1015 похований у Десятинній церкві, канонізований як рівноапостольний святий.
Постать В. С. отримала належну рецепцію в укр. л-рі. Життєпис князя виведений в літописі «Повість минулих літ» під 977–1015. В основу пам’ятки, за І. Франком, лягли давнє житіє Володимира, створене за корсун. зразком; легенда про випробування вір із вставленим повчанням безіменного філософа, взятим з грец. апокрифу «Мале Битіє»; похвала Володимиру Якова Мніха; записки з синодика про смерть визначних мужів; поетичні оповідання про життя князя перед хрещенням і пізніше (Франко І. Зібрання творів: У 50 т. Т. 6. К., 1976). Образ державця в літописі розкрито за моделлю епічної характеристики героя: походи на сусідні племена трактуються як особистий подвиг могутнього володаря, який цілковито панує над обставинами. Однак ця княжо-родова парадигма творення образу поступово змінюється на христ.-агіографічну, побудовану за принципом містичного історизму: раптове покаяння-прозріння, хрещення князя, а згодом – хрещення всієї держави тлумачаться в містичному ключі як вияв дії Божого Провидіння.
Образ В. С. як державника й рівноапостольного хрестителя Київ. Русі виписаний у «Слові про Закон і Благодать» митрополита Іларіона. Пам’ятка містить проповідь про хрещення Київ. держави та похвалу В. С. Автор називає князя «блаженним», зосереджуючи увагу на феномені духовного преображення володаря. Вагому роль у худож. структурі оповіді відіграють риторичні запитання й біблійні паралелізми. Постать князя уподібнюється до візант. імператора Констянтина, а його державницька місія отримує найвищу оцінку. Вплив твору відчутний у проложній «Похвалі князю Володимиру», у «Сказанні про Бориса і Гліба», в проповідях Кирила Туровського, віршах К. Саковича, в анонімній «Пересторозі», а також у текстах Д. Туптала, Ф. Прокоповича. Ін. грань рецепції постаті В. С. та події хрещення висвітлюють твори С. Оріховського, З. Копистенського, Густинський літопис.
Прикметно, що образ київ. князя виведений не лише в давній укр. л-рі, а й в найдавніших європ. хроніках і скандинав. сагах, які доповнюють або потверджують відомі біографічні дані з вітчизняних джерел.
У сучасній л-рі постать В. С. багатогранно осмислена в худож. прозі І. Білика, П. Загребельного, А. Лотоцького, Наталени Королевої, Ю. Опільського, С. Скляренка, в поезіях Віри Вовк, М. Драй-Хмари, О. Стефановича та ін. Джерельною базою цих творів постає літописний контекст, а в розкритті образу князя основна увага зосереджується на його реліг.-державницькій місії – хрещенні Київ. Русі, що ввело її в світовий простір християнських країн Сх. Європи та мало вирішальне значення для подальшого поступу на шляху цивілізаційного розвитку.
Літ.: Александров О. Старокиївська агіографічна проза ХІ–першої половини ХІІІ ст. Одеса, 1999; Видатні постаті в історії України ІХ–ХІХ ст. К., 2002; Історія української літератури: У 12 т. Т. 1. Давня література. К., 2014; Павленко Г. Іпостась Володимира Святого в українських рукописних житіях ХVII–XVIII ст. // Магістеріум. К., 2002. Вип. 8.
Григорчук Юлія